Воютицька

сільська рада

Вою́тичі

Вою́тичі (анг. Voiutychi) — село Самбірського району Львівської області в Україні. Відомо, що 1484 року в селі існувала парафія РКЦ. Перемиський староста Ян Томаш Дрогойовський 1598 року збільшив дотацію для латинської парафії села.

Приблизно у 1443 році село Воютичі було королівським селом і його власником був Петро Сов’єнський, В історичних замітках сказано, що між Сов’єнськими і Дрогойовськими велися судові процеси, після яких Воютичі перейшли до рук Дрогойовських, Але ця справа була оточена якимось неясностями і на протязі майже століття було незрозуміло, хто ж насправді керує Воютичами.

       Однак відомо, що до 1533 року Воютичі належали Катерині Чашинеькій (або Часніцькій).

        Наступною власницею була Катерина з Дрогойовських на прізвище

Гербутова. її портрет знаходиться у костелі села Скелівка (Фельштин) і у кляшторі Кармелітів села Сусідовичі (нині - Староеамбірський район).

Одним із наступних власників був Ян Дрогойовський. У 1580 році він помер, тоді власником став Ян Томаш Дрогойовський. Він був однією із яскравих постатей в історії села Воютичі. Народився у 1540 році у сім*ї Кшиштофа і Ельтбети Фредрів. Ян Томаш був щирим патріотом. Це був дворянин, права рука короля Зигмунта Августа. 

Після смерті короля він і надалі залишається при королівському дворі. Бере безпосередню участь у святкуванні прийняття короля Генріха Валєзего, виконуючи й надалі обов’язки секретаря. Пізніше корольСтефан Баторій довіряє йому важливі функції: у зв’язку із заслугами 1 січня 1578 року Ян Томаш Дрогойовський стає старостою Перемишля, а наступного року король висилає його послом до турецького султана. Помер він 19 листопада 1605 року від тяжкого поранення Станіславом Стадницьким ізЛескова, що на території Польщі.

      Тепер власником Воютич стає Станіслав Стадницький із Ланцета, який мав кличку «Чорт». У 1610 році його вбив козак Шовлєга. Із 1610 року власниками Воютич були правдоподібно «чортенята». По смерті Стадницького у селі панував такий хаос, що не можна було зорієнтуватись, хто і коли був власником Воютич.

Із 1611 по 1651 роки Воютичі належать Яну Ддамові Стадницькому.   Наступними власниками були:

  • Андрій Саму ель Стадницький (помер у 1678 році),
  • Ян Францішек Стадницький, воєвода Волинський (до 1713 року),
  • Казимир Стадницький (із 1713 року),

 

    Тринадцятою власницею Воютич була Тереза Стадницька Дмозеорова, графиня осолінська. Пізніше - Маріанна Мнішхова (Мніцова), яка померла у 1802 році.

Між 1790 і 1805 роками Воютичі викуповує від Мнішхових Ян Квомберт Ворута Уфнярський, староста Жидачівський. Він одружується із графинею СаломееюСтадницькою. У цьому шлюбі народилося п’ять дочок, і одна із них - Любіна - одержала Воютичі у спадок і управляла тут із 1828 до 1856 року під прізвищем Крнярська.

      У 1856 році Воютичі і Надиби (нині - Староеамбірського району) одержує у спадок по своїй матері Галина з Стадніцьких з родини Мнішека Тхорніцького (померла у Львові у 1901 році).

Із 1888 по 1924 роки власником Воютич і Надиб був Владислав Мнішек Тхорніцький. Після нього тут панує Леон Тхорніцький.

Повернемось до часів, коли у Воютичах господарями були Казимир і Галина Стадницькі з роду Тхорніцьких (середина-кінець XIX ст.). Казимир був добрим господарем. Його господарство перебувало у постійному розквіті. Поля, які до цього були запущені і невживані, перетворились на землі високих врожаїв, Достаток і багатство виглядало з кожного кутка, а двері панського двору були завжди відкриті для кожного.

         Свою господарку пан Казимир доглядав особисто сам. І тому всі відносились до роботи у панському маєтку дуже прискіпливо. Пан з самого ранку був на ногах, а його дружина вже о сьомій годині ранку приймала участь у службі в костелі у Воютичах. Пані і її гувернантка кожного дня із кошиками в руках ходили по селу, допомагаючи голодним і хворим. Не було такого будинку, де б не побувала пані Галина. Населення Воютич і Надиб її дуже любило.

Найбільшої уваги пані Стадницька приділяла школі, яка вже тоді існувала. Довгий час вчителем, чи як тоді називали професором, був Михайло Розуміловеький. Навчання велося на польській мові. Перший рік навчання учні вивчали польську мову, на другому році - починали вивчення української. Навчання було тягарем для громади, бо частина дітей, які були і записані до школи, не мала букварів, зошитів, іншого учнівського приладдя. Пані закуповувала необхідне для навчання бідних дітей і професор на уроці роздавав їм. Дуже часто пані сама приїжджала до школи, випитувала дітей про достаток родичів, а пізніше роздавала бідним теплий одяг і взуття.

У школі в кінці року учні здавали екзамен, якого із нетерпінням чекали, бо знали, що на ньому буде присутня пані і вони одержать якийсь подарунок. В день екзамену клас був гарно прибраний. На одному столі лежали складені дитячі роботи - зошити і так звані «уогзсЬгяйу». Це були написані на половині аркуша короткі завдання. Кожен із старших мав їх виконати на листочку без лінійок, тим самим довівши вправність письма вільною рукою. На двох інших столах лежало багато подарунків для учнів: книжки, ручки, олівці, кілька пар взуття, капелюхи, шапки, хустки, куртки. Перед екзаменом учні ходили в церкву чи до костелу на відправу. Відвідували храми почергово. Після екзамену учням були роздані подарунки, і потім всі вони під спів пісень йшли до панського двору, де на них чекали приготовлені столи. Коли пообідали, пані давала ще кожній дитині овочі, фрукти, інші смаколики. І тільки після того діти поверталися додому,

Пан Казимир Тхорніцький був людиною дуже доброю. Високий на зріст, із похмурим і суворим поглядом, При першій зустрічі із паном у людини з’являвся страх. Але під цим суворим поглядом у пана було добре і щире серце, яке нікого не могло скривдити.

          У 1888 році панство Тхорніцьких віддає господарство синові Владиславу, а самі переїжджають до Львова. У Воютичі І Надиби вони навідуються тільки літом на відпочинок. Син Владислав за своїм характером був весь в батьків. Його доброчинність була відомою далеко за межі Воютич. У 1893-1894 рокахВладислав посадив алею із липових дерев обабіч дороги з Воютич до Надиб.

      Назву села пов'язують із словами «воювати», «войовничі». Кажуть, що на території села проживали войовничі люди.

   Село Воютичі простягається в північно-західному напрямку на 5 км вздовж долини, через яку протікає річка Стривігор.

  Воно розділене на декілька дільниць (присілків), кожна з яких має свою назву:

1 дільниця - «Гора»; 

2 дільниця - «Башаки»;

3 дільниця - «Сторонське»;

4 дільниця - «Діл»;

5 дільниця - «Заріччя»;

6 дільниця - «Язи» 

За кількістю жителів Воютичі - одне з найбільших сіл району.

Через село Воютичі їде з давнини проходять дві головні дороги (так звані «цісарські дороги»). Одна - на захід через Надиби - Сусідовичі - Фельштин, друга - на північ через Чижки на Перемишль. Також проходить залізниця Самбір — Хирів — Сянок (Польща), яка була побудована в 1872 році. 

FB
G+